Після дебюту на Паралімпійських іграх в Атланті майже 20 років тому, Україна почала йти вгору у медальному заліку швидше, ніж будь-яка інша команда в історії Паралімпійського руху. 

На сьогодні, Україна вважається однією з найвеличніших держав у паралімпійському спорті. Але майбутнє паралімпійського спорту в Україні було поставлене під удар на початку 2014 року, коли Росія анексувала Крим - місце, де знаходиться тренувальний центр спорту вищих досягнень, який був одним із факторів успіху в останні роки.  

Через кілька місяців після завершення зимових Паралімпійських ігор 2014 року в Сочі (змагання, які Україна могла бойкотувати, була близька до цього), The Paralympian зустрівся з Валерієм Сушкевичем, засновником та президентом Національного паралімпійського комітету України (НПК), для того, щоб з‘ясувати деталі усієї історії.  

Ранній успіх 
Коли Василь Ліщинський, спортсмен з ураженням зору, що змагається у штовханні ядра здобув перше для України паралімпійське золото 24 серпня 1996 року, не багато хто передбачав історію спортивного успіху, яка тільки починалась і розгорталася впродовж наступних двох декад. 

Та золота медаль в Атланті була здобута в день відзначення п‘ятої річниці незалежності України та стала початком подорожі, впродовж якої відбулась трансформація України в одну з країн-лідерів паралімпійського руху. 

Валерій Сушкевич, засновник та президент Національного паралімпійського комітету України (НПК), тримав руку на пульсі розвитку впродовж останніх 20 років та може перелічити усі складнощі, з якими вони зіштовхнулись, починаючи з джерел заснування. 
 
«Я пам‘ятаю часи пост-радянського періоду, коли я намагався потрапити до басейну разом з колегами з мого спортивного клубу. Директор басейну відповів, що «басейн не для інвалідів, для інвалідів є лікарня», пояснює Сушкевич, дворазовий чемпіон Радянського Союзу з паралімпійського плавання. 

«Це була та реальність, з якою ми зіштовхнулись в Україні, але ми боролися з цим. Ми боролися за нові погляди, за права людей, за права людей з інвалідністю та права людей з інвалідністю на заняття спортом». 

На Паралімпійських іграх 1996 року в Атланті, Україна здобула вражаючі сім медалей, включаючи перше історичне золото Ліщинського. Незважаючи на успіх, люди з ураженнями все ще стикалися з дискримінацією вдома та вели ізольований спосіб життя. 

Чотири роки потому в Сіндеї, команда України здобула 37 медалей та здійснила найбільший прорив, який був тоді необхідним для привернення уваги Уряду країни.

«Хоча ми і здобули 37 медалей, лише три з них були золоті», - зазначає Сушкевич, який є членом Парламенту України. «Ми не були готовими до виступу на найвищому рівні. Наші тренери не мали достатньо досвіду та ми не мали необхідної структури на місцях. 
 
«Для українського суспільства та Уряду України результати Сіднею стали шоком. Реакція була такою: 37 медалей для людей з інвалідністю, як це можливо, якщо ці люди мають ураження зору, пересуваються на візках, мають ампутацію, як вони можуть перемагати на світовому рівні? 
 
«Після Сіднею, Президент України запросив нас на зустріч та розповів, наскільки він був вражений нашими досягненнями. На хвилі успіху в Сіднеї, Національний паралімпійський комітет України у співпраці з Урядом створили нову структуру, нову державну систему спорту людей з інвалідністю.» 
 
Натхненний підтримкою з боку Уряду, Сушкевич працював і надалі, попереджуючи, що нова державна система зможе дуже мало, якщо спортивні об‘єкти не стануть доступними та залишаться поза можливістю використання для людей з інвалідністю. 

Саме з цього і виникла ідея створення тренувального центру спорту вищих досягнень.

«Школа незалежного життя» 
Паралімпійський комітет України почав будувати в 2002 році тренувальний центр для користування спортсменами-олімпійцями та спортсменами-паралімпійцями. Центр став витвором мистецтва та увійшов до переліку найкращих в Європі. Він займає площу в 60 гектарів на узбережжі Чорного моря в Євпаторії, Крим та був побудований на місці колишнього комуністичного молодіжного табору.

Багатьом Центр знайомий як «школа незалежного життя», з п‘ятьма басейнами, включаючи два басейни 50 метрів побудовані за олімпійськими стандартами, тренажерні зали, футбольні поля та легкоатлетичний стадіон високого рівня, стадіон для метання списа та штовхання ядра, фізкультурно-оздоровчий комплекс, зали для пауерліфтингу, настільного тенісу тощо. 

Але так було не завжди, підкреслює Сушкевич: «Коли ми все починали, там було все зруйновано, це було покинуте та незаселене місце. Все було зруйновано таким чином, що було не придатне ні до чого. Коли я вперше відвідав це місце, там були такі тварини, як лисиці та зайці, які жили на цій території в норах.

Ми звернулись до Президента та Уряду за підтримкою, а також бізнес-партнерів з якими співпрацювали.  Ми також отримали фінансування з боку Уряду. Всі ці кошти ми інвестували в Центр.

Паралельно з розбудовою Центру, ми допомогли побудувати державну систему.» 
 
На сьогодні, система залучає більше ніж 35,000 дітей - всі вони розподілені за групами відповідно до типу ураження, вони регулярно займаються паралімпійським спортом, а кожна область має щонайменше одну спеціалізовану школу, яка займається залученням дітей до паралімпійського спорту. 

Найкращі з цих талановитих дітей потрапляють до тренувального Центру на Чорному морі, для того щоб відчути усі переваги одного з найкращих спортивних об‘єктів Європи. Це система, яка забезпечила постійний результат.

На Паралімпійських іграх 2004 року в Афінах українська команда здобула 55 медалей, включаючи 24 золоті та піднялася в рейтингу на 29 позицій та посіла шосте місце у командному заліку. 

«Це був великий крок», - каже Сушкевич з великим почуттям гордості. "Це унікальне досягнення і я не знаю жодної країни, яка б досягла успіху так швидко, як це зробили ми. В Пекіні ми зробили ще один крок та фінішували на четвертому місці з 74 медалями, розділивши успіх в компанії Китаю, США та Росії". 

«На відміну від інших країн, Україна не є наддержавою. Україна є бідною країною з проблемами в економіці, суспільстві та політиці, але ми є наддержавою у паралімпійському спорті.»

В Лондоні у 2012 році, країна знову фінішувала на четвертому місці, здобувши 84 медалі, включаючи 32 золоті. Дякуючи широкому покриттю телебачення, Ігри також стали каталізатором соціальних змін в Україні. 

«Сьогодні Паралімпійські ігри на телебаченні є більш потужним інструментом, ніж Олімпійські ігри», - каже Сушкевич, який не з чуток знає, як сила спорту змінює життя. «Паралімпійський спорт на телебаченні допоміг змінити пост-радянські стереотипи про те, що люди з інвалідністю ні на що не здатні. Вони побачили дійство на телебаченні та подумали «ці люди є справжніми громадянами в суспільстві». 

«Паралімпійський спорт, наш успіх та паралімпійські чемпіони допомогли мені розробити нові закони та законодавчу базу для людей з інвалідністю в Україні. Ми створили нове законодавство, яке передбачило доступний транспорт, доступ до освіти, працевлаштування та ін. Це шлях до реального успіху щодо забезпечення прав людей з інвалідністю в Україні.»
 
Сочі 2014 – «трагічні Ігри»
Після другого місця на Чемпіонаті світу МПК з лижних гонок і біатлону 2013 року, зимові Паралімпійські ігри у Сочі 2014 повинні були стати новим важливим розділом в історії українського успіху.

Замість цього, за словами Сушкевича, вони були «найтрагічнішими Паралімпійськими іграми у історії паралімпійського спорту в Україні» після введення російських військ до Криму, ставлячи під серйозний сумнів участь України в Іграх. 

Відчуваючи потужний тиск в середині країни і на міжнародному рівні бойкотувати Ігри, Сушкевич скликав збори всієї команди у ніч перед церемонією відкриття Сочі 2014.  Це було важке питання. 
 
«Збори продовжувалися дві години, - він розповідає. Були різні думки, але після тривалого обговорення, багато тренерів і спортсменів сказали те саме. Основна думка полягала в тому, що якщо ми повернемося назад додому, все що ми зможемо - це лежачи на дивані і дивитися новини про те, що діється в Криму. На дивані ми не зможемо нічого, окрім як бути спостерігачами. В той час як в Сочі, приймаючи участь, ми можемо боротися на російській території за мир для України».

«Для нас боротьба за мир для України, для Росії, для будь-кого, не була політичною справою. Мир - це фундаментальне право людини.» 
 
Після підтвердження участі у Іграх українська команда зіткнулася з потужною суспільною зворотною реакцією і широко критикувалася вдома. Незабаром, тренери та спортсмени почали втрачати психологічну рівновагу, переживати за своє рішення щодо участі в Паралімпійських іграх.

Негативна реакція була дуже болісною. Люди неправильно зрозуміли наші причини залишитися.

Багато хто серед членів команди плакав читаючи реакцію онлайн. Це був дуже важкий і емоційний час. Ми часто запитували себе чи правильне рішення прийняли.

Психологічно це вплинуло на всіх у команді.  Спортсмени не спали ночами, а замість цього слідкували за тим, що пишуть в інтернеті. 

«Брак сну впливав на спортивний стан спортсменів. Ми втрачали медалі, адже спортсмени були не «свіжими». Тренери почали голосно вимагати відключення всіх комп'ютерів. Це був дуже стресовий час.» 

Однак, суспільна думка скоро почала змінюватися, починаючи з церемонії відкриття, в якій взяв участь тільки один український спортсмен, який один, на візку, вийшов на Церемонію відкриття Ігор з українським прапором. 

«Коли наші спортсмени побачили трансформацію суспільної думки, від зрадників до статусу героїв, все стало набагато краще. Все це сталося впродовж одного тижня,» сказав 60-річний Президент НПК України, який згадує як тисячі людей з українськими прапорами зустрічали команду після Ігор у аеропорту м. Києва. 

Медалі були не важливими. Важливою була перемога українських спортсменів на російській землі. 

«Для мене втрата такої кількості медалей і все ж загальне четверте місце в Сочі, незважаючи на те, що ми не зимова спортивна країна, це результат найкращий за всю Паралімпійську історію, я так вважаю. Це був наш найбільш складний і звичайно найбільш трагічний результат.» 
 
Майбутнє
В той час як зараз Крим анексовано Росією, у декого можливо виникає питання чи не покладе це кінець золотої ери українського Паралімпійського спорту. Беручи до уваги результати цього літа, таке припущення є далеким від дійсності.
 
Україна очолила медальний залік на липневому чемпіонаті Європи МПК з плавання, захистила титул чемпіона Європи CPISRA з футболу серед осіб з наслідками ДЦП і з другим результатом виступила на серпневому чемпіонаті Європи МПК з легкої атлетики. 

І завдяки цивілізованій правовій позиції Міжнародного паралімпійського комітету і Паралімпійського комітету Росії, Паралімпійський комітет України залишається власником і має доступ до свого тренувального центру у Криму. 

«Я хотів би сказати велике-велике дякую Президентові МПК, серу Філіпу Крейвену за його надзвичайно людяну і цивілізовану позицію. Він провів багато переговорів щодо Паралімпійського центру з Президентом Росії під час Ігор у Сочі і далі в Москві.»  

«Зараз у нас є рішення від уряду Росії про те, що Центр залишається у власності Паралімпійського комітету України.» 

«Сьогодні ми маємо спеціальні листи і документи, які гарантують, що ми можемо продовжити наші паралімпійські заходи у Паралімпійському центрі в Криму.» 

«Пан Лукін, Президент НПК Росії, також заслуговує особливої відзнаки. Він дуже цивілізована людина і великий міжнародний дипломат. Він є відомим державним діячем в Росії і відіграв велику роль в прийнятті чесного рішення щодо ролі Паралімпійського центру.» 

«Разом з Президентом МПК і НПК Росії забезпечив чесне рішення щодо Паралімпійського центру. Сьогодні відносини між НПК Росії і НПК України є нормальними, дуже стабільними, з нормальною співпрацею і розумінням. Ми знаходимося в непростому положенні, але я думаю лідерам як Росії так і України можна повчитися паралімпійській солідарності між нашими двома країнами.»  
 
Детальніше  в оригіналі: http://paralympics.uberflip.com/i/423797/12