Сьогодн, 25 січня, і виповнюється 80 років від дня народження Володимира Висоцького (1938-1980), російського поета і прозаїка, актора, автора і виконавця пісень.

Висоцький увійшов в історію як автор-виконавець своїх пісень під акустичну семиструнну «російську» гітару. За підсумками опитування Всеросійського центру вивчення громадської думки ВЦІОМ, проведеного в 2010 році, Висоцький посів друге місце в списку «кумирів XX століття» після Юрія Гагаріна.

Слава Висоцького ще за його життя була безпрецедентною: минаючи радіо, телебачення, друк, завдяки магнітофонним стрічкам, його пісні ставали відомі усім. Багато пісень Висоцький написав для кінофільмів.

В наш сучасний час його назвали б, напевно, державним, громадським діячем. Геній, на творчості якого виховане не одне покоління і, напевно, Володимира Семеновича сьогодні не вистачає нам в нашому житті, в нашій атмосфері.

За словами керівника  «Національної стратегії розвитку» Дмитра Співака: «Подібна поезія сьогодні нам потрібна, кожному з нас. Потрібна для усвідомлення того хто ми, де ми, навіщо ми. Мені здається, що така поезія робить нас трохи кращими, трохи добрішими, чеснішими, справедливішими, то тобто, виховує кожного з нас. Тому Володимир Семенович, ми тебе пам'ятаємо». 

 Я не люблю фатального исхода,
 От жизни никогда не устаю.
 Я не люблю любое время года,
 Когда веселых песен не пою.

 Я не люблю холодного цинизма,
 В восторженность не верю, и еще -
 Когда чужой мои читает письма,
 Заглядывая мне через плечо.

 Я не люблю, когда наполовину
 Или когда прервали разговор.
 Я не люблю, когда стреляют в спину,
 Я также против выстрелов в упор.

 Я ненавижу сплетни в виде версий,
 Червей сомненья, почестей иглу,
 Или - когда все время против шерсти,
 Или - когда железом по стеклу. 

 Я не люблю уверенности сытой,
 Уж лучше пусть откажут тормоза!
 Досадно мне, что слово "честь" забыто,
 И что в чести наветы за глаза.

 Когда я вижу сломанные крылья -
 Нет жалости во мне и неспроста.
 Я не люблю насилье и бессилье,
 Вот только жаль распятого Христа. 

 Я не люблю себя, когда я трушу,
 Обидно мне, когда невинных бьют,
 Я не люблю, когда мне лезут в душу,
 Тем более, когда в нее плюют.

 Я не люблю манежи и арены,
 На них мильон меняют по рублю,
 Пусть впереди большие перемены,
 Я это никогда не полюблю.

1968