Продовжуємо серію портретних матеріалів, присвячених веслувальникам олімпійської збірної України. До вашої уваги інтерв’ю з каноїсткою Анастасії ЧЕТВЕРІКОВОЮ, яка в цьому році стала чемпіонкою Європи в олімпійському виді програми (С2-500). 

Підготовка 
- Підготовка пройшла плавно, на заключному етапі більшої мірою працювали швидкісні відрізки, адже саме спринт перший вид програми Олімпійських ігор, в якому ми виступатимемо, - розповіла спортсменка на початку бесіди. – Працювали, звісно, і на двійкою. 
Ранкові тренування починали раніше – о сьомій ранку, щоб трохи пристосуватися до олімпійського часу. 
- Як відчуваєте себе фізично? 
- Добре. Я вже відчуваю себе готовою до змагань – хоч завтра на старт (посміхається). Але до нього ще довго. 
Етапи Кар’єри 
- Як у вашому житті з’явилося веслування? 
- Мене привів брат, коли мені було 12 років. До цього ще танцями займалася, а потім ще баскетболом, причому були певні успіхи – була бронзовою призеркою чемпіонату області. Навіть в університеті ще грала. 
Посадили мене в байдарку, причому, як це часто-густо буває, без сляйда (сидіння в байдарці. – пресслужба) і без руля. І перший свій човен я втопила. 
- Як так втопили? 
- Так. В прямому сенсі слова. Я вивернулася, а човен просто пішов на дно. Моїх батьків навіть змусили пірнати за ним, але марно. Тож почала ганятися в байдарці, і навіть завойовувала медалі на чемпіонатах України. 
Але одного прекрасного дня вирішила: чому б мені не спробувати себе в каное. І почала на якихось тренування мінятися з дівчатами човнами (сміється). 
Мої ініціативу не підтримали ані мій тренер Василь Цеховліс, який бачив в мене перспективну байдарочницю, ані мама. Підтримав мені лише батько. «Хочеш – спробуй», - сказав він. І додав: «Вірю: у тебе все вийде». Василь Якович теж згодом підтримав мене. Так я і залишилася в каное. І в мене вийшло, як бачите. 
- Як розвивалася ваша кар’єра в каное?
- Стрімко, я б сказала. Вже на перших змаганнях – юнацькому чемпіонаті України – завоювала медалі. Мені дуже подобалося веслувати в каное. До того ж у мене була напарниця Саша Воловчик, яка мені допомагала – ми разом з нею у двійці виходили. 
- Чим же так сподобалося веслувати в каное? 
- Для мене це набагато цікавіше. І баланс тримати, і з вітром працювати, та й м’язи усі працюють. А свої 20-кілометрові тренуванні в байдарці я й досі пам’ятаю – я проклинала все на світі, так у мене боліло одне місце (сміється).

Міжнародні успіхи 
- Перший значимий міжнародний успіх... 
- Коли я стала 7-ою на дистанції 500 м на чемпіонаті Європи серед юніорів в 2016-му року в Пловдиві. Тоді я зрозуміла, що можу чогось досягти і на міжнародному рівні. Але перші медалі вже появилися, коли я встала в двійку з Людою Лузан. 
- Розкажіть, як склалася двійка з нею? 
- Довгий час я виступала в двійці із Сашою Воловчик. Одного разу, пам’ятаю, нас удвох запросили на міжнародні збори. Я захворіла, а вона поїхала сама. І в цей момент, коли я знаходилася вдома, відбувся дзвінок, який і зумовив мою подальшу кар’єру: мені зателефонував головний тренер збірної України Юрій Чебан. Він запропонував поїхати мені на збір в Горішні Плавні, щоб спробувати різні варіанти двійок з іншими дівчатами. 
Але мені здається, що й без контрольного проходження було зрозуміло, що наша двійка з Людою Лузан найшвидша. Але «контроль» був зроблений, і він підтвердив такі мої відчуття. Так склалася двійка, яку вже почали готувати на найближчі національні старти. Це був молодіжний чемпіонат України. Ми тоді перемогли з досить таки відчутною перевагою (7 секунд перед срібними призерками. – пресслужба ФКУ) і відібралися на чемпіонат Європи серед молоді. 
- Той молодіжний чемпіонат Європи в Італії приніс вам першу міжнародну медаль, яких у вашій колекції вже більше десятка... 
- Так, це була бронза в каное-двійці на дистанції 500 м. Коли ми їхали фінальну гонку, думала лише про те, щоб доїхати рівно. Більше мене нічого не хвилювало. А після фінішу подякувала Люді за гонку. Це була дуже значима нагорода для мене. Після таких гонок значно зросла і впевненість в своїх силах, і віра в себе.

- 2019-й став для вас роком неймовірного прориву: золото молодіжного чемпіонату Європи, бронза чемпіонату світу і, звісно ж, олімпійська ліцензія… 
- Запорукою такого успіху став, звісно ж, великий обсяг тренувальної роботи в період підготовки. Після сезону-2018 Юрій Володимирович запропонував працю 
ати під його орудою. Звісно ж, я не відмовилася. Каже: «Приїжджай в Южне на збір». Думала, що з дівчатами, але, як виявилося, з хлопцями. 
Вважаю, що велику роль в моєму прориві зіграв як раз той факт, що я тренувалася з ними. Я робила ту роботу, що й вони, тягнулася за ними. Дякуватиме хлопцям – вони мені допомагали у тренажерці. Тоді я навіть не вміла на брусах віджиматися. 
Також велику роль зіграв і лижний збір. Тут спочатку не дуже в мене щось виходило, але за допомогою хлопців та Юрія Володимировича все вийшло. 
Пам’ятаю, що на зборі в Туреччині працювали настільки довго, що виїжджали з каналу на останньому автобусі, а вечеряла десь о дев’ятій. Дівчатка навіть питали: «Як ти виживаєш після такого?».
Дуже багато часу я проводила в тренажерці, суттєво піднявши свою фізичну підготовку. Також відзначу, що дуже багато було зроблено роботи в технічному плані. Тренер ставив мені таку техніку, щоб я могла боротися за медалі і на дистанції 500 м, і в спринті. 
- І перший старт сезону – Кубок України – показав, що все це було недарма…
- Так. На Кубок України я приїхала з ціллю зробити ту роботу, яку мені дав Юрій Володимирович. Упродовж всієї зимової підготовки він мені говорив: «Це твоя техніка. Ти маєш веслувати саме так». На кожному тренуванні він говорив під кожний мій рух, як технічно треба веслувати, корегував мою роботу. 
На Кубку України я виграла, але більш важливо було показати свій рівень на міжнародній арені. 
- І вам, як ми знаємо, це вдалося. Бронза чемпіонату світу не здивувала вас? 
- Ні. Чесно кажучи спочатку не надавала великого значення цієї нагороді, адже це була медаль на неолімпійській дистанції. І дуже вдячна Юрію Володимировичу за те, що він вселив в мене цей дух боротьби, переконав, що будь-яка медаль це нагорода за труд. І тому кожна моя медаль, на будь-яких міжнародних змаганнях, це дуже вагомо. А той рік вийшов дуже багатим на медалі.

- Але була невеличка дьогтю в цій великий бочці меду… 
(Важко зітхаючи) – Та-ак. Фінал Європейських ігор в спринті,
де я мала бути з медаллю, але зарано фінішувала. Це був жорсткий урок для мене. Дивувалася ще, як мене тренер не вбив за таке (посміхається). Дурацька помилка. Впевнена, такого більше не повториться.
2020-Й 
- Як пережили 2020-й, коронавірусний, рік? 
- Спочатку було дуже важко, адже неможна було тренуватися. Але вихід знайшли. Тренувалася вдома, в Херсоні - Василь Якович привіз мені човен, щоб я могла виходити на воду, адже у мене дім поруч з водоймою. Згодом вже дозволили тренуватися в режимі зборів, і пішла вже нормальна підготовка. 
- Але в минулому році не було особистих успіхів, тільки в двійці. З чим це пов’язуєте? 
- Можливо, трохи розслабив той факт, що перенесли Олімпійські ігри. На зимовій підготовці в Італії відпрацювали дуже добре, але досягти результату в одиночці не вийшло. Це спорт. Сьогодні ти чемпіон, завтра – другий. Головне – не опускати руки, вірити в себе і продовжувати працювати з тією ж мотивацією, і успіх обов’язкове прийде.
Олімпійські ігри  
- Уявляєте, що таке Олімпійські ігри? 
- Думала, що вони схожі на Європейські ігри, де я брала участь, але, як говорять учасники Олімпійських ігор – різниця між цими змаганнями досить таки суттєва: Олімпіада набагато більш масштабна подія. Тому навіть уяви не маю, що це таке. 
В дитинстві я навіть не знала, що таке Олімпійські ігри. Олімпійська мрія з’явилася лише тоді, коли стала працювати з Юрієм Чебаном, тобто лише три роки тому. Тоді я в прямому і переносному сенсі доторкнулася до олімпійського чемпіона. Юрій Володимирович мені навіть дав на якійсь час свою золоту медаль Ріо-2016, щоб я перейнялася олімпійською мрією, щоб дивилася на неї і розуміла, що це саме те, що я хочу. І це дійсно дуже мотивувало і мотивує. Тримаєш ії в руці і розумієш, що хочеш саме таку медаль, але зразку Токіо-2020. 
- Як, взагалі, працюється з Юрієм Чебаном? Наскільки він вимогливий до вас? 
- Дуже вимогливий. Якщо ти виходиш на тренування, відпрацьовувай максимально, чи, взагалі, не виходь. Дуже подобається, що він як в минулому спортсмен високого рівня, як ніхто інший знає, яким має бути навантаження перед Олімпійськими іграми, якою має бути психологія. Але, якщо щось не йде, він може розрядити обстановку – пожартувати, після чого ти просто випадаєш з човна (сміється). Думаю, що це позитивний момент для спортсмена.

- В двійці з Людмилою Лузан ви виграли три останні великі міжнародних старти, зокрема чемпіонат Європи… 
- Ці перемоги, звісно, додали впевненості напередодні Олімпійських ігор. Це, з одного боку. Але, з іншого боку, розуміння того, що ми можемо завоювати медаль, додає і хвилювання. Треба просто викластися наповну, і все буде добре. Але я знаю, що ми з Людою зробимо все можливе, щоб здійснити цю мрію, у нас, дійсно, човен гарне йде, і на Олімпіаді ми покажемо свій максимальний рівень. По-іншому і бути не може, адже це Олімпійські ігри – головний старт життя. 
- Взагалі, які очікування від Ігор-2020? 
- Знаю, що в Токіо, у зв’язку з коронавірусом не така атмосфера, як, наприклад, в Ріо. Перш за все, не буде глядачів, які би значно підняли емоційну складову змагань. Але ми їдемо туди не розважатися і не за атмосферою, ми їдемо за медалями. Мене влаштує тільки дві олімпійські нагороди. Розумію, що для цього мені треба показати свій максимальний рівень. 
- Хто буде підтримувати вас під час Олімпійських ігор? 
- Звісно, батьки. Мої родичи, друзі. Мої тренери – і перший – Василь Цеховліс, і нинішній – Юрій Чебан. Житомирська область, від якою я відчуваю постійну підтримку, адже всі робочі питання, які виникають, питання щодо забезпечення інвентарем, вирішуються оперативно. Впевнена, що нас підтримуватиме вся Україна.

Пресслужба ФКУ